П`ятниця, 2024-03-29, 0:19 AM
Михайло Гутор
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню
Форма входу
Категорії розділу
Публікації [29]
Публіцистичні статті [11]
Християнсько-демократична партія України - політична та організаційна діяльність
Наукові статті [14]
Християнсько-демократична партія України - політична та організаційна діяльність
Інтерв'ю [6]
Християнсько-демократична партія України - політична та організаційна діяльність
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Публіцистичні статті

Вибір України: попихачі з компартійних саун чи європейська спільнота?

("Свобода”- Газета Тернопільської обласної ради та державної адміністрації , 2 вересня 1999р.)

14 кандидатів у президенти зареєстровано Центральною виборчою комісією України. Як розібратися пересічному виборцеві у цьому довгому переліку імен, кому віддати свій голос 31 жовтня? Християнсько-демократична партія України свій вибір зробила. Думка, якої дійшла партія, —результат серйозної аналітичної роботи політологів та економістів.
Тільки 6 кандидатів із 14, вважають християнські демократи, можуть впливати на український електорат. Це — Леонід Кучма, Петро Симоненко, Олександр Ткаченко, Олександр Мороз, Євген Марчук та Наталя Вітренко. Решта або працюють на когось з названих кандидатів, або ж на імідж, своїх партій, а отже, й на результати наступних парламентських виборів. Іншими словами, кожен з них веде гру, не маючи цілі стати президентом, голоси, віддані за них, могли б піти реальному кандидатові з правого табору.
СЬОГОДНІШНІ ЛІВІ -ВЧОРАШНІ ЛАКЕЇ КОМУНІСТИЧНИХ ОЛІГАРХІВ
Український виборець мусить чітко усвідомити, що правий спектр нині реально представляє Леонід Кучма. Про свою „правизну" заявляє і Євген Марчук. Натомість зліва маємо Симоненка, Мороза, Ткаченка, Вітренко. Таким чином решта правих кандидатів, які є у списку, тільки забиратимуть голоси у Леоніда Кучми.
Однозначно,: несприйнятним для християнської-демократії є лівий спектр. Сьогодні комуністи твердять, що демократи розвалили Радянський Союз, довели країну до економічного занепаду. Мовляв, тільки вони, ліві, можуть повернути усе на круги своя. Але при цьому забувають вони очевидну істину: демократи за винятком окремих особистостей, так і не були в Україні при владі. Навіть ті, які обіймали певні посади, не посідали ключових позицій. Ніхто інший як комуністи довели Союз до розвалу. Саме при них розцвіли небачені корупція, протекціонізм, виникли і зміцніли мафіозні клани. Власне, комуністи програли зовнішню політику. Хіба можна звинувачувати демократів у виведенні радянських військ зі Східної Європи, розпаді Варшавського договору? Усе це вирішувалося комуністами, які мали в Радянському Союзі усю. повноту влади. А хто не давав їм здійснювати продовольчу програму? Чому існували норми відпуску цукру, масла, вічні дефіцити. Комуністи були при владі, вони ж її і розклали. Тодішній соціальний устрій був невигідний комуністичним олігархам. Усі вони стали мільйонерами і прагнули змінити суспільний лад, аби мати можливість легалізувати накрадені кошти.
Утім, між тодішніми комуністичними олігархами і нинішніми лівими є істотна різниця. Сучасні українські послідовники ідей Маркса-Леніна виплекалися в комсомолі. Це недавні попихачі партійних бонз, які подавали їм пиво в саунах. Вони бачили той розкішний побут комуністичних олігархів і нині прагнуть такого ж райського життя. Тож і поспішають здобути владу, поки ще є в Україні комуністичний електорат.
Осібно варто зупинитися на кандидаті в президенти, який також робить ставку на лівий електорат. Олександр Ткаченко повсюдно наголошує на своїй „селянськості" та „господарності". Тим самим він начебто дистанціюється від лівого табору, що мало б принести йому додаткові голоси. Та вся його діяльність, уся фразеологія однозначно говорять про те, що ця людина лівих поглядів. Варто відзначити, що Ткаченко — надзвичайно амбіційний, причому ці амбіції неконтрольовані і небезпечні. Не треба бути особливо спостережливим, аби зробити висновок про рівень інтелекту та інтелігентності Ткаченка. Це простежується в його роботі на посаді голови парламенту. Рівня президента європейської держави український спікер явно не дотягує. Він нагадує швидше Микиту Хрущова, котрий був таким собі блазнем у колі президентів різних країн. Навіть комуністична еліта не витримала обмеженості Хрущова й усунула його з посади генсека. Правда те, що фразеологія Ткаченка декому до душі. Але ж і фразеологія Жириновского подобається третині росіян. Та чи збудує та третина разом з Володимиром Вольфовичем цивілізоване суспільство в Росії, а Ткаченко і його оточення — в Україні?
„УКРАЇНСЬКИЙ" ПОЛІТИК ЗІ ШКОЛОЮ КДБ
Доволі символічною фігурою сьогочасної України є колишній генерал КДБ Євген Марчук. Євген Кирилович підписав угоду про чесні вибори. Здавалося б, у правовій державі для чесних виборів достатньо і діючих законів. Тож яка справжня суть договору, підписаного Ткаченком, Морозом та Марчуком?
Спостерігаючи за ходом виборчої кампанії, аналізуючи глибинний зміст публікацій у пресі, можна зробити однозначний висновок про те, що між Марчуком та Морозом досягнуто домовленості про розподіл влади. За умови якщо Мороз стане президентом. Марчукові запропонують прем'єрське крісло. Характерно, що на підтримку Мороза сьогодні працюють і структури „Громади”. Громадівці допомагали йому в підписній кампанії, працюють на нього і зараз. Тож цілком імовірно, що до змови Марчука-Мороза може долучитися Павло Лазаренко. Не виключено, що в разі здійснення сценарію, за якого Мороз стане президентом, а Марчук прем'єр-міністром, в Україну повернеться Лазаренко і на наступних парламентських виборах при підтримці цих двох людей стане головою Верховної Ради. Марчук та Мороз продемонстрували усій країні дивовижну толерантність щодо „панамського українця" під час голосування за зняття з нього депутатської недоторканості. Обидва утрималися від голосування.
Чи може Марчук виграти вибори? Серед організацій, які його нині підтримують, — головно карликові, які існують хіба на папері, та націоналістичні партії. Там же —Соціал-демократичний союз. Та ця партія надто молода і не сформувала ще тієї ідеології, яка сприймалася б виборцями чи то Сходу, чи то Заходу України. Аналізуючи спектр політичних сил, які сьогодні підтримують Марчука, доходиш висновку, що ним робиться ставка на західноукраїнський електорат. Водночас відомо, що Схід не вельми полюбляє політиків популярних у Галичині. Чому ж Євген Кирилович орієнтується на політичні сили, котрі мають перевагу в Західному регіоні?
Саме таким чином Марчук забирає голоси правого електорату. Його ніша — ніша прем'єр-міністра при Морозі-президентові. А фактично Євген Кирилович віднімає потенційних виборців у Кучми і працює тим самим на голову соцпартії.
Та для того, аби повніше зрозуміти місію Марчука в сучасній українській історії, варто зупинитися на феномені радянського КДБ, де, власне, виплекався цей „український" політик.
У Радянському Союзі практикувалися часті реорганізації держбезпеки та зміни її керівництва. Річ у тім, що впродовж семи десятиліть КДБ, а раніше НКВС, намагався стати над компартією і самостійно виконувати роль „керівної і спрямовуючої". Симптоматично, що цієї спецслужби боялися навіть перші особи КПРС — Сталін, Хрущов, Брежнєв. Вони періодично знищували керівників КДБ, нейтралізуючи тим самим вплив цієї організації на державне управління.
А тепер погляньмо, що сталося на теренах колишнього Радянського Союзу після його розпаду. Зокрема в Україні. З поваленням імперії було розформовано всі ланки компартії: від ЦК до первинних осередків. У той же час у цілковитому спокої залишилися структури КДБ. Разом з тим відомо, що на цю, свого роду орденську організацію, продовжують працювати відставні офіцери, пенсіонери держбезпеки. Тому не дивно, що в нинішній виборчій кампанії Марчука задіяно чимало колишніх функціонерів КДБ. Навіть у тих випадках, коли його виборчими штабами керують цивільні люди, скажімо колишні начальники управлінь облдержадміністрацій, кураторами у них-полковники і генерали радянських спецслужб.
Парадоксальний той факт, що вихованця КДБ зараз гаряче, підтримують політичні організації, члени яких найбільше потерпіли від жорстоких репресій. Серед постатей-символів цих націоналістичних партій — Коновалець, Бандера, Шухевич. Вони знищені кадебістами. І ці тільки найвідоміші жертви радянської спецслужби, не кажучи вже про сотні тисяч замордованих українських патріотів. Десятиліттями ця структура вправлялася у нищенні еліти української нації. Тому-то, спостерігаючи отой дивовижний переворот у свідомості українських націоналістів, замислюєшся: "А чи позбавлена раціонального зерна теза про те, що націоналістичні організації .тривалий час наповнювалися кадебістською агентурою?" Вельми цікаво спостерігати зараз за тим, як деякі недавні демократи і націоналісти відкрито „засвічуються" у генеральській когорті. Нарешті стають зрозумілими справжні мотиви, здавалося, колись нелогічних їхніх вчинків. А в тому, що вишколені КДБ фахівці вміють себе подати, - не варто і сумніватися. Сумнозвісний Судоплатов, убивця Консвальця, зумів стати провідникові ОУН навіть близьким другом.
Нині команда Марчука чудово орієнтується у сучасних виборчих технологіях, знає, як треба себе подавати у мас-медіа і, крім всього іншого, володіє методами психологічного впливу. Словом, уміє сподобатися масам. Якщо в Україні щойно почали говорити про іміджмейкерів, фахівців з організації іміджу, то в КДБ давно вже володіли цим мистецтвом. Там вчили входити в довіру не тільки власному народові, а й іншим державам, їх керівникам.
Не останню чергу в симпатіях частини виборців до Марчука відіграє і та обставина, що наш народ не звик бути вільним. Люди відчувають ледь не фізіологічну потребу „сильної руки". Мовляв, нам потрібен генерал (варіант -український Піночет), який наведе порядок. Та погляньмо на Грузію, де до влади прийшов колишній високопоставлений чиновник КДБ Едуард Шеварднадзе. Причому прийшов шляхом громадянської війни. Замість сподіваного порядку грузини дістали повний крах економіки. Дійшло до того, що взимку мешканці Тбілісі опалювали домівки пічками-"буржуйками", у яких палили зрубані на вулицях дерева та паркани. Подібна ситуація склалася і в Азербайджані, де також обрали „сильну руку".
В Україні після розпаду СРСР спецслужби не змогли опанувати політичної сфери молодої держави. Тоді, у. 91-му, ще досить свіжою була пам'ять про „надзвичайну любов" КДБ до українського народу. Хай би спробував хто з відомих, чи навіть рядових націоналістів, заявити про підтримку генерала КДБ 8 років тому. Та, мабуть, упродовж цього короткого відтинку часу у декого почалися серйозні проблеми з пам'яттю. Власне, користуючись отим „політичним склерозом", ті, які опинилися 1991-го у програші, прагнуть сьогодні реваншу.
Не дивно, що самовіддано на Марчука працюють „учорашні", тобто ті, які за Союзу користувалися найрізноманітнішими суспільними благами.Та вражає, що зараз пліч-о-пліч з ними, у цій же команді, недавні їх жертви — в'язні тюрем і концтаборів, репресовані.
Провід Конгресу українських націоналістів вирішив підтримати на виборах Євгена Марчука. КУН сподівається, що за цього кандидата проголосують ті, які віддали свої голоси націоналістам на парламентських виборах. Саме тому запущено пропагандистську машину, яка має показати,, що Марчук — архіпатріот України. От він з'являється попід руку з легендарним Юрком Шухевичем, а онде за нього агітує пані Слава Стецько. Та навряд чи сподівання КУНу виправдаються. Голосуючи в березні 1998-го за партійний список Конгресу, виборець бачив у ньому імена справжніх націоналістів. Та чи відповідає генерал Марчук переконанням українського патріота? Василь Стус, отой новітній мученик в ім'я свободи свого народу, написав послання до українців, де закликає громадян омріяної України засудити КДБ разом з компартією. У цілому, підтримка Конгресом українських націоналістів Євгена Марчука — вершина професіоналізму КДБ. Це —останній цвях, забитий у домовину українського націоналістичного руху. Відстоюючи кандидатуру Марчука, дехто як „вагомий" аргумент наводить його неучасть у розстрілах та репресіях. Звісна річ, не всі в держбезпеці виконували "чорну" роботу. Частині доводилося займатися і „білою": прослуховуванням телефонних розмов, стеженням, допитами. Та як перші, так і другі працювали в одному напрямі. Розстріли, ГУЛАГи були наслідком діяльності усієї спецслужби.
Не варто, однак, думати, що ситуація з Марчуком є якимось суто українським явищем. Кризові періоди, коли жертви - ставали-під прапори своїх „благодійників", розвинуті європейські країни пережили вже досить давно. Та не хотілося б, щоби в XXI століття Україна прийшла з багажем своїх та чужих помилок.
МІСЦЕ УКРАЇНИ -У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ СПІЛЬНОТІ
Але окрім усього іншого є ще одна обставина, яка стосується переважної більшості нинішніх кандидатів у президенти і яка не дасть їм втілити в життя обіцяне народові, йдеться про команду. Де, скажімо, команда Ткаченка? Цікаво, хто зайняв би в разі його перемоги місця прем'єр-міністра, голови Нацбанку, хто очолив би ряд міністерств? Таких у його оточенні не видно й не чути. Та у всякому випадку зрозуміло, що підбирав би Ткаченко людей, відповідних його рівню.
У цьому контексті слід згадати передвиборчу ситуацію, що склалася навколо фігури Віктора Ющенка. Багато національно-демократичних організацій готові були підтримати його кандидатуру на виборах. Тому дивно, що ті, які недавно ще хотіли бачити його кандидатом у президенти, нині активно працюють проти Кучми. Але ж Ющенко належить до команди нині діючого Президента!
Цікаво, хто сьогодні міг би замінити Ющенка, Пустовойтенка, Кінаха, Тигипка? Таких людей біля Симоненка, Мороза, Ткаченка, Вітренко, Марчука немає. Зрозуміло, однак, у випадку перемоги когось з цих кандидатів мінятимуться керівні кадри на всіх щаблях влади аж до районних. Отоді-то велика ймовірність того, що за законами суспільного розвитку може статися обвал влади. Колись така драма розігралася в Росії, після чого там вибухнули революція та громадянська війна. Для України такий поворот подій може обернутися катастрофою — знищенням самих основ державності.
Нинішній Президент, доводиться чути, не виправдав народного довір'я. Як з правого, так і з лівого боку лунають нарікання на Леоніда Кучму. Та погляньмо на цю ситуацію з відстані історичної перспективи. Упродовж століть українці хронічно незадоволені своїми лідерами. Чи підтримали козаки Мазепу, який нині є національним героєм? Завжди українські князі, гетьмани стикалися з нерозумінням, а то й протидією з боку різних соціальних верств. Нині найвищою державною нагородою в Україні є орден Володимира Великого. Цього князя піднесено до чину святого. Але ж хіба за його життя не було бунтів, зумовлених соціальними причинами? Та до чого вони приводили? Передусім до руйнації держави.
Врешті, чи всі були задоволені політикою Степана Бандери? Ще за його життя середовище українських націоналістів поділилося на три табори.
На превеликий жаль, українська націонал-демократія не зуміла скористатися сприятливими умовами останніх років і не виплекала у своїх лавах харизматичного лідера нації. Звісно, такий стан речей зумовлений у значній мірі багатьма роками бездержавності. Хворе тіло не здатне народити здорового плоду. Йому потрібно перш за все вилікуватися. Не дивно, отже, що на сьогоднішньому політичному ринку ми маємо далеко не найкращі продукти.
Тривалий час християнські демократи вивчали передвиборчі розклади. Свій вибір партія зупинила на Леонідові Кучмі. До його діяльності ми підійшли з точки зору стратегічних міркувань, що робить теперішній Президент для того, аби втрималася Українська держава і не було зворотного шляху? Певні негативні соціальні явища були і будуть завжди. Були вони і за Хмельницького, і за Мазепи, і за Грушевського. Та ми дивимося перш за все на те, чи вирішує Кучма стратегічне завдання — виграти зовнішню політику. Адже у випадку програшу на зовнішньо - політичних рівнях Українська держава не складеться і тоді українці або взагалі зникнуть з карти світу, або ж їм світить доля автохтонних народів США та Австралії.
Упродовж століть Україна втрачала державність внаслідок того, що її не визнавав світ. Чому світ відвернувся від України у 1918-1919 роках? Соціалістичні ідеї, настрої, якими були опановані тодішні українські політики у Західній Європі, давно вже викинули на смітник. Європейцям не хотілося мати нічого спільного з країною, звідкіля могли б поширитися тенденції, що . розкладають традиційні суспільні устрої. Ідеї рівності і братерства у Марксовій інтерпретації світ залишив слов'янам і відгородився від „зараженої" території. У результаті, в своїй історії ми мали громадянську війну, голодомор, масовий терор. Зрештою й економічна відсталість - також наслідок колишньої ізольованості Радянського Союзу.
Леонід Кучма - усе це дуже добре усвідомлює. У нього підібралася команда, яка працює в напрямі інтеграції України у європейську спільноту. Ми бачимо, що почалася співпраця з НАТО, ведеться робота щодо входження у Європейський Союз. Нас визнають президенти, прем'єр-міністри розвинутих держав. Це гарантія того, що жодна з європейських країн не вестиме зовнішньої політики, спрямованої на шкоду Україні. Це —запорука її майбутнього. Місце нашої держави — у європейській спільноті.
Категорія: Публіцистичні статті | Додав: Admin (2010-03-07) | Автор: Михайло Гутор
Переглядів: 1135 | Теги: ХДПУ, Християнсько-демократична партія Ук, Михайло Гутор | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Партнери
Copyright Михайло Гутор © 2024