Сім сторіч українці стриміли до державності і незалежності. У зма¬ганнях за волю мільйони людей віддали своє життя. А сподіваної свободи усе не було. «Скільки ж тої крові потрібно ще пролити, скільки мільйонів мусить іще заги¬нути, аби Вкраїна стала вільною?» — сушив собі мізки не один про¬відник української нації. Та історія розпорядилася інакше. Сучасне покоління стало свідком нечуваного дива — без жодної краплі крові, без жодного пострілу наша країна здобула незалежність.
Чому так складалося, що війни, революції, збройна боротьба при¬носили державність багатьом по¬неволеним народам світу, тільки не Україні? Чи нема вищого сенсу в тому, що у 1991 році Україна взяла самостійність чистими, незаплямованими кров'ю долонями? З огляду на цей унікальний факт можна говорити про особливу місію України в історії людства. Саме через нашу націю сповнилась гос¬подня заповідь «Не убий», Віриться, що оцей феномен, ота місія української нації ще опиняться в центрі уваги світової спільноти.
Залишило в історії свій слід і глибоке розуміння стратегії зов¬нішньої та внутрішньої політики двох президентів України. Саме адек¬ватні дії Леоніда Кравчука та Ле¬оніда Кучми запобігли суспільному протистоянню, зберегли громадянсь¬кий мир і злагоду в Україні.
Людину християнських переко¬нань не можуть не турбувати три¬вожні процеси, які розгортаються нині в Україні. Націю, що сформу¬валася на глибоких християнських засадах, намагаються зіштовхнути на шлях егоцентризму, що грани¬чить з одержимістю. Саме егоцен¬тризм є тією головною рушійною силою, яка рухає групою людей, котрі рвуться в Україні до влади. Не маючи за плечима ані відпо¬відного досвіду, ані якихось досяг¬нень у питаннях державного бу¬дівництва, більшість з них пропо¬нує виборцеві «золоті гори». Ми¬моволі виникає аналогія з деяки¬ми подіями у світовій історії.
У- 1933 році, одержимі маніа¬кальною ідеєю месіанства на по¬пулістських гаслах, прийшли до влади в Німеччині націонал-соціа¬лісти. Причому перемогли вони на виборах цілком законним, демок¬ратичним шляхом. Маловідомий факт: націонал-соціалісту Гітлерові перемогу забезпечили комуністи! Саме таку вказівку дістали німецькі послідовники Маркса — Енгельса з Москви. Виборці повірили тоді тим, хто обіцяв ліквідацію безро-біття, підйом виробництва і виве¬дення Німеччини на перші позиції в Європі. Вони віддали свої голоси злому генію. Аналогія як на су¬часну Україну досить актуальна. Та якщо німці після випробувань сатанинською владою зуміли підня¬тися, то чи під силу це буде зро¬бити Україні?
Зараз «побратими» з Чернечої гори запевняють українців, що об'єднала їх тривога за долю України. Атеїзм і декларована лояльність до віри опинилися в одній упряжці. Здавалося б, поєднання непоєднуваного, образно кажучи, Бога й сатани. Але ж такого не буває! Не можлива спілка людей з проти¬лежними духовними платформами. Звідси випливає логічний висно¬вок, що платформа у них одна. Єднають їх передусім лицемірство, амбіційність і просто фізіологічна жага влади.
Симптоматично, що упинилися у цій спілці пліч-о-пліч і Ткаченко, який успішно протринькав 771 мільйонів доларів, котрі належали державі, і Мороз та Марчук, які «цнотливо» утрималися від голо¬сування про зняття депутатської недоторканності з Лазаренка.
Та ще більше вражає те, що нині під їх прапори охоче стають деякі ура-патріоти. З точки зору здорового глузду цьому нема по¬яснення. Мабуть, усе б стало на свої місця, якби ті, хто з ейфорією підтримує "побратимів” створили комітет українських наймитів. Усі тоді зрозуміли б, що покликання таких комітетчиків — вічне найми¬тування. І нікого б тоді не дивува¬ло, що провідниками нації у най¬митів ті, які ще вчора будували «світле майбутнє». Як не парадок¬сально це звучить, та на роль архітекторів незалежної України нині претендують старанні будівничі комуно більшовизму. За влучним народним висловом: ті самі гості в ту саму хату. Фактично маємо зараз в Україні спробу заколоту. Зовні він не відповідає класичній схемі та, інтегрований у сучасні полі¬тичні обставини, є нічим іншим, як таким собі українським варіантом ГКЧП.
Драма обдурених на хвилі антипрезидентського популізму наба¬гато глибша, ніж вони здогаду¬ються. Обрали бо вони собі за провідників нації кандидатури-фантоми. Нещодавно на зустрічі з виборцями у Тернополі Марчук перелічував свої позитиви. Запев¬няв, зокрема, що візьметься ви¬корінювати мафію, як тільки-но ста¬не президентом. Але ж де його конкретні кроки, спрямовані проти злочинних угруповань, якими він міг би похвалитися в час свого керівництва СБУ та прем'єрства? Таких не було. Вже тоді набагато більше правди про мафію звучало з уст депутата Омельченка.
А чому правду про винних у побоїщі в день поховання патріар¬ха Володимира Марчук збираєть¬ся оприлюднити, уже зайнявши високу посаду? Ганебна історія на Софіївському майдані сталася, до речі, коли Євген Кирилович мав прем'єрського портфеля. Та ані тоді, ані тепер українці не довідалися від «доблесного генерала» подро¬биць антиукраїнської вакханалії, що це, боягузтво? А, може, провока¬ція чи професійна звичка нищити усе святе в Україні?
Нині Марчук запевняє, що прихід Лазаренка на пост прем'єр-міністра був зумовлений прихильністю Куч¬ми. Але саме при Марчукові та на його прохання Лазаренко з'явився у Кабміні. Мілко плаваючи в пи¬таннях економіки, Євген Кирило¬вич, філолог-генерал, припровадив собі на допомогу Лазаренка, який і став його наступником. Одне слово, уміє Марчук ставати в позу, та, крім цього, нічого іншого не ро¬бить.
Важко збагнути, однак нині на знаменах з облудними гаслами видніються імена людей, котрі до певної міри стали символами на¬ціонально-визвольного руху. Лев¬ко Лук'яненко, Юрій Шухевич агі¬тують сьогодні за генерала КДБ. А, може, не варто надмірно міфо-логізувати ці особистості? Чому той же Лук'яненко не зумів поро¬зумітися зі своїми колегами по Українській республіканській партії Степаном Хмарою, братами Горинями, Миколою Поровським, двічі допустивши тим самим розкол УРП? Чомусь не зміг дійти кон¬сенсусу пан Лук'яненко і з В'ячеславом Чорноволом. Хтозна як , склалася б доля держави, якби на президентських виборах 1991 року лідер УРП подолав свої амбіції і домовився з Чорноволом. Але ж із Євгеном Марчуком йому вдається знайти спільну мову! То чи може Левко Лук'яненко претендувати на роль авторитету для української нації, до слів якого варто прислу¬хатися? Він же не зміг порозумі¬тися навіть із своїми однопартійцями!
Більш ніж дивовижним видаєть¬ся союз Марчука та Шухевича. Утім, Юрій Шухевич — тільки син загиблого від рук кадебістів про¬відника українських націоналістів. Хіба можна порівняти Юрка Хмель¬ницького з його батьком-гетьманом? Богдан Хмельницький ство-рив сильну державу, а слабкоду¬хий його син причетний до її руй¬нації.
Знаменно, що Марчук не мав підтримки В'ячеслава Чорновола. її і не могло бути. Чорновіл усві¬домлював, що КДБ, ця орденська організація, зникла тільки формаль¬но, а насправді продовжує діяти. Взагалі, трагічна загибель Чорно¬вола у той час, коли від цієї силь¬ної особистості так багато зале¬жало на президентських виборах, надто вже загадкова.
Ситуацію, що склалася цьогоріч з НРУ, можна зіставити із тим, що діялось у Польщі на початку 80-х у «Солідарності». Незапереч¬ним авторитетом «Солідарності» та її духовним провідником став не¬пересічний поляк Папа Римський Іван Павло II. Антикомуністична організація, підкріплена впливові¬стю Папи, виросла до потужної політичної сили і несла реальну загрозу тоталітарній системі. Коли радянські спецслужби зрозуміли це, вирішили усунути його так, як зро¬били це колись із Коновальцем, Петлюрою та Бандерою. Операцію із знищення Папи розробляв спецвідділ КДБ. На щастя, здійснити її не вдалося.
Авторитет Руху визначав В'ячеслав Чорновіл. Саме від нього залежала позиція НРУ на прези¬дентських виборах. Зрозуміло, що підтриманий Рухом кандидат мав би найбільші шанси стати єдиним кандидатом від демократичних сил. Не дивно, що за таких політичних розкладів певні сили розіграли сценарій нейтралізації Народного руху шляхом вбивства Чорновола. Нині Україна має надзвичайно велике благо, яке годі переоціни¬ти, — громадянський мир. Та чи збережеться суспільна рівновага у випадку приходу до влади когось із «побратимів»? Не буде в дер¬жаві спокою, якщо, скажімо, Мо¬розу заманеться поставити українців під червоні прапори. Не мирити¬муться чи то луганські, чи то кримські матері з тим, що Тка¬ченко посилатиме їх синів викону¬вати військовий обов'язок туди, де сповняють його російські солдати. Однозначно зрозуміло, що за та¬ких сценаріїв Україні не минути громадянського протистояння. То, може, хтось хоче, аби наша дер¬жава не відбулася?
Нехай же опанує нами мудрість, яка допоможе зберегти священ¬ний дар незалежності і місію ук¬раїнців у світі.