Середа, 2018-12-19, 3:55 PM
Михайло Гутор
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню
Форма входу
Категорії розділу
Публікації [14]
Публіцистичні статті [11]
Християнсько-демократична партія України - політична та організаційна діяльність
Наукові статті [9]
Християнсько-демократична партія України - політична та організаційна діяльність
Інтерв'ю [6]
Християнсько-демократична партія України - політична та організаційна діяльність
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Наукові статті

Лідери християнських демократів України: морально-політичний погляд

Гутор М.С. Лідери християнських демократів України: морально-політичний погляд// Сучасна українська політика - К.- Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.  -  2011. - № 23. - С. 72-82.

Лідери християнських демократів України: морально-політичний погляд

 

У статі аналізуються та вивчаються морально-політичні дії лідерів християнсько-демократичного руху в Україні.

 Ключові слова: християнська демократія,християнські принципи, протиріччя.


The paper analyzes moral and political actions of the leaders of the Christian democratic movement in Ukraine.

 Keywords: Christian democracy, Christian principles, contradictions.

 

Упродовж двох поколінь – з початку 40-х років–  родина Січків вела цілеспрямовану героїчну боротьбу за незалежність України та за права людини. Петро Січко (1926-2010) та Стефанія Петраш (дружина Петра Січка)  (1925-1996) брали участь унаціонально-визвольних змаганнях Організації Українських Націоналістів, за що по 10 років каралися на Колимі. У 70-х роках уже разом з синами Василем та Володимиром вони повстали ще раз, прилучившись до Української Гельсінкської групи, за що родина зазнала жорстоких репресій. Укінці 80-х – 90-х рр. Січки знову були в перших лавах боротьби за незалежність[1].

Роль ізначення особи Василя Січка в українському спротиві радянському тоталітаризму часів Брежнєва, Андронова, Черненка, Горбачова і в зародженні вітчизняного політичного плюралізму наприкінці вісімдесятих – початку дев'яностих років минулого століття вочевидь потребує ґрунтовнішого дослідження, ніж дозволяють можливості цієї статі. Його життя обірвалося на сорок першому році  17 листопада 1997 року в американському мегаполісі Чикаго за досі остаточно не з'ясованих обставин.

Василь Січко народився 22 грудня 1956  року в м. Магадані, в сім’ї політв’язнів. 1957 р. сім’я переселилась в Україну. 1974 році закінчив середню школу в м. ДолиніІвано-Франківської області. Згодом у 1975 р. вступив на факультет журналістики Київського державного університету, але вже 1977 р. через відмову його батька стати інформатором КДБ, виключений з університету. 18 вересня 1977 р. зрікся радянського громадянства [2]. В  заяві Василя Січкана ім’я Президії Верховної Ради СРСР зокрема сказано: «Я, Січко Василь Петрович, 1956 року народження,  українець, колишній студент Київського  державного  університету  ім.  Т.Шевченка, відмовляюся від громадянства СРСР у зв'язку з тим, що мене незаконно, внаслідок гоніння і переслідувань протягом двох років, виключили з Київського університету з факультету журналістики (наказ про виключення № 506 від20 липня 1977 року) і вимагаю дати мені право на еміграцію в СполученіШтати  Америки  для  здобуття  притулку  й осягнення  вищої освіти в цій країні» [3].

«Василь тримався дещо осібно і вів майже аскетичний спосіб життя, – писав у своїх спогадах однокурсник Іван Крайній, –  Був здібним студентом, толерантним у спілкуванні, багаточитав. Тоді факультетом ходила підкинута, певне, спецслужбами інформація про те, що батько студента Січка – невиправний націоналіст. Вишиванка, в якій ходив Василь, натой час теж видавалася мало не викликом системі. Громом серед ясного неба сталойого виключення з університету після другого курсу. Офіційно за академзаборгованість, насправді – за написання курсової роботи на основі «Собору» Олеся Гончара. Тоді цей роман лауреата найвищої в Радянському Союзі Ленінської премії цековські цензори визнали неблагонадійним, і він потрапив під неоголошену заборону. Чому саме на ньому Василь зупинив свій ризикований вибір для курсової, тепер мені не змогли пояснити ні його батько,ні брат Володимир… Хоч як би там було, але вибір він робив осмислено – не мігне розуміти, що грається з вогнем, тим паче, пропонуючи свою роботу тодішньому секретарю факультетського партбюро професору Анатолію Погрібному» [4].

12 червня 1979 р. виступаючи у Львові намогилі  композитора Володимира Івасюка ( Похорон був 22 травня 1979 року. – М.Г.) В. Січко  звинуватив радянський режим увбивстві композитора. На могилі він склав клятву: «Друже, ми продовжимо боротьбу з ворогами, які знищили тебе, ми будемо боротися, поки Україна стане вільною і незалежною» [5].      5 липня того ж року заарештований разом збатьком, а згодом 4 грудня 1979 р. батько  і син  Січкибули засудженні Львівським обласним судом за «поширення наклепницьких вигадок,що паплюжать радянській державний і суспільний лад» на три роки ув’язнення втаборах посиленого режиму.

26 квітня 1988 року у Львові на мітингу, присвяченому пам’яті жертв Чорнобиля, члени Українського християнсько-демократичного Фронту вперше в Україні підняли синьо-жовтий прапор. Згодом цей прапор, висвячений священиком Михайлом Гаврилівим, майорів і у першому пластовому таборі в Карпатах біля села Церківки [6].

Василь Січко зоднодумцями, передусім батьком Петром, 13 січня 1989 року в Львові провели установчий з'їзд  Українського Християнсько-демократичного фронту (УХДФ).Хоча ще з 1 листопада 1988 року УХДФ вже послуговувався у своїйдіяльності  статутними та програмними засадами, що і вважається офіційною датою  його створення [6]. "За свою безкомпромісність, – як  писав Василь Січко, – щодо питання самостійності України ми в той час трактувались комуністичною пропагандою як екстремісти і піддавались жорстоким погромам, інспірованим тодішньою владою. Досить навести лише той факт, що жоден з наших мітингів, аж поки до влади неприйшли демократи, не був санкціонований, незважаючи на подані заявки,…наші активісти арештовувались на 15 діб або були покарані великими грошовими штрафами…” [6].

До свого ІІ з’їзду в квітні 1990 року, на якому Фронт був  перетворений на партію (Українська Християнсько-демократична партія), УХДФ підійшов уже сформованою політичною силою, визнаною в Європі. Голова УХДФ В. Січко був запрошений на Європейський круглий стіл, що проходив в Австрії у січні 1990 року, приймав участь у березневому Панєвропейському форумі у Будапешті, атакож у роботі Європарламентської конференції, що відбулася в Люксембургу у липні 1990 року [6]. "Прийти до повного розуміння ідей християнської демократії, – писав Василь Січко, –  означає вистраждати її по тюрмах, камерах, концтаборах, перебуваючи на грані життя і смерті, відчувши суть тоталітаризму кожною клітинкою тіла і душі. Саме тоді з’являється той особливий стан, у момент якого поет-повстанець написав "Україно моя розіп’ята! О, як тяжко тебе любити!” [6].

16 листопада 1991 р. на ІІІ звітно-виборчійконференція Львівської обласної організації Української Християнсько-демократичної партії виступив колишній політв’язень радянських концтаборів, на той час заступник голови Львівської обласної ради, Іван Гель. В своїй промові він піддав критиці діяльність В. Січка, а також звернув увагу на те, що В. Січко відмовив у прийнятті в члени УХДП  Степану Хмарі, Михайлу Гориню, Михайлу Косіву, родинам Калинців та Крип’якевичів. Іван Гель повідомив,  що в липні 1991 р. отримав запрошення від  Генерального Секретаря Християнсько-демократичного Інтернаціоналу Андре Луї, де вінпросив, щоб у делегацію для налагодження зв’язків не включати п. В. Січка. Наостанок І. Гель сказав: «Якби Січки не взяли в свої руки керівництво, то ми мали б дуже сильну партію, але, я чесно скажу, що Січки – не той рівень» [7]. Колишні політв’язні-дисиденти, які гуртом руйнували совєцьку систему, не витримали випробування незалежністю і перетворилися на суперників –і Степан Хмара, і брати Горині, і Левко Лук’яненко і багато інших. Жоден із них не зміг стати лідером всеукраїнського масштабу [8].

Занепад політичної діяльності Василя Січка можна зрозуміти лише прочитавши спогади його батька Петра Січка: «У січні 1992 року,коли ми мешкали у Львові, Василя на вулиці вдарили чимось важким по голові і затягнули в якийсь кабінет. У напівпритомному стані він відчув, як йому зробили три заштрики (уколи.Авт.),а потім викинули на вулицю. Він ледве приповз додому. Відтоді в нього почався незборимий потяг до спиртного – ввели якусь заразу, яка спричинила алкогольну залежність. Він нічого не міг із собою подіяти. Не раз плакав, як мала дитина, казав: «Тату,зі мною щось зробили: я все розумію, але не можу цьому протидіяти». – Після того випадку в січні 1992-го Василь уже не займався активною політичною діяльністю. Він часто перебував у стані важкої депресії, однак лікарі нічого не могли вдіяти. Від колишньої енергійності не залишилося й сліду» [9].

Указом Президента України Віктора Ющенка від 8.11. 2006 р. Петро і Василь Січки як члени УГГ були нагороджені орденами «За мужність» І ступеня. 4 липня 2003 р. Верховний Суд України за поданням Міністерства юстиції прийняв рішення скасувати реєстрацію УХДП. Із  утворенням  УХДФ-УХДП   розпочався   не тільки процес відродження християнсько-демократичного руху в Україні. Це стало важливою складовою процесу становлення багатопартійної системи.

В листопаді 1991 року відбувається різке погіршення відносин між Головою УХДП Василем Січком і Львівською обласною організацією УХДП, що спонукає В. Січка до налагодження добрих відносин з колишнім співкурсником по Київському університету ім. Т.Шевченка Віталієм Журавським. За рекомендацією В. Січка він став членом УХДП і очолив Київську міську організацію партії. Вже з перших днів перебування впартії В. Журавський активно включається в розбудову партійних структур у м. Києві і сприяє її реєстрації в міністерстві юстиції.   В цей період  політичної діяльності В. Журавський отримує запрошення від цілого ряду християнських демократів відвідати їхні  конференції, що викликало незадоволення Василя Січка і проведення передчасного нелегітимного з’їзду партії ( 11 квітня 1992 р.) на якому було  виключено Журавського з партії [10].  «Мені боляче, як згадаюпро боротьбу в партії, – писав Петро Січко, –   я прощаю це Віталію Журавському, але він прекрасно знає, хто він бувт акий, як проліз у наші ряди, скільки він  зла накоїв. Нічого там християнського нема, він повинен би висповідатися від своїх  злочинів...Чую: формують ті комітети  у Верховній Раді. Комітетом духовності завідує Лесь Танюк, а заступник – Віталій  Журавський!  Він  знає,  скільки  Василь  через  нього мав  болю. Якось так виходить, що люди, які не боролись проти тієї системи,  зараз уже будівники України, а ми ніхто» [11].

Частина членів Української Християнсько-демократичної партії на чолі з В. Журавським розпочала роботу над створенням окремої політичної партії, і 20 червня 1992 р. відбувся установчий  з'їзд Християнсько-демократичноїпартії України (ХДПУ), який обрав його головою новоутвореної партії. Віталій Станіславович Журавський народився 8 травня 1955 року в cмт. Володар-Волинський Житомирської області в сім’ї робітників. Як писав В. Журавський: "Я народився і виріс у релігійній родині:мама-православна, тато-католик. Моє уявлення про світформувалось на основі християнського віровчення, толерантного й поважного ставлення до людей різних національностей. Моїми друзями з дитинства були іукраїнці, і німці, і поляки, і євреї. ...За антитоталітарні переконання переслідувались мої рідні й близькі” [12].

ХДПУ на чолі з В. Журавським з перших вже днів своєї діяльності заявляла, що розвиток відносин України зНАТО є центральним, найбільш важливим компонентом воєнної політики України. Зверталась увага про необхідність визнання боротьбу ОУН-УПА якнаціонально-визвольну, а ветеранів УПА реабілітувати та прирівняти в правах зветеранами Великої Вітчизняної війни та Збройних сил [13]. Позиція Християнсько-демократичної партії України стосовно Співдружності Незалежних Держав (СНД) була однозначна: "…перебування в СНД є несумісним зпобудовою незалежної Української держави”. Пояснення ХДПУ ґрунтувались на тому,що шовіністичні сили Росії бажали використати СНД всвоїх амбітних цілях [13. С. 12-13].

Згодом в середовищі політичної верхівки ХДПУ між Ігорем Деркачем і В. Журавським виникає непорозуміння:«Першою публічною справою стало намагання Ігоря Деркача (народний депутат 1900-1994) припинити поширення Журавським, м’яко кажучи, неправдивої автобіографії «великого мученика за Україну» Для закордонних вояжів Журавський склав «виїзну» автобіографію: відомий правозахисник, членом КПРС ніколи не був(а на справді був не лише членом КПРС, але й секретарем парторганізації)…. Хотілось Деркачу, щоб нарешті Журавський визначився з конфесією, бо вона часто мінялась і залежала виключно від ситуації. До речі останнім часом Журавський –римо-католик» [14]. Сьогодні Віталій Журавськийприхожанин УПЦ МП.

Починаючи з 1996 року Віталій Журавський повністю ігнорується європейським християнсько-демократичним політичним середовищем, а представництва ФондуКонрада Аденауера та Ганса Зайделя в Україні розривають з ним  співпрацю. Така європейська ізоляція спонукає Журавського до співпраці з Президентом Л. Кучмою, а згодом і В.Януковичем, що дала можливість В. Журавському стати депутатом Верховної Ради України (1998-2002), 2002-2004 рр. – державний секретар, перший заступник Міністраосвіти і науки України. В липні 2007р. В. Журавський виходить із лав ХДПУ і складає із себе повноваження голови партії. В цьому ж році, під № 230, він знаходиться у виборчих списках ПР.Згідно Указу  Президента № 728 від 25 червня 2010 року Президент України Віктор Янукович призначив Віталія Журавського своїм радником.
12 травня 2007 року В. С. Журавського нагороджено Орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня і записано до «Золотої книги кавалерів Ордену святого Станіслава в Україні». Кавалерами Ордену Святого Станіслава в Україні є такі відомі люди, як Людмила Кучма, Микола Азаров, Раїса Богатирьова, Ян Табачник, Дмитро Табачник, Леонід Деркач, Володимир Радченко, Анатолій Зленко та багато інших. У програмі "Громадське радіо" (13 лютого2003 р.)  Романа Скрипіна, присвяченій масонству та Ордену святого Станіслава, присутній  народний депутат фракції блоку Юлії Тимошенко Левко Лук'яненко зокрема сказав: «Ми знаємо, що масонство має кілька тисяч організацій, поширених у всьому світі. І мета всіх організацій – всіх до одної– влада. І влада не велика або мала – а влада загальна, тотальна влада. І тому коли Мороз (голова Верховної Ради України – Г. М.)сказав, що в нас з’явився Орден святого Станіслава, і він виступив проти – товін дуже добре сказав. Річ у тому, що коли ми в Україні ухвалили Конституцію, і Конституцією проголосили рівність усіх громадян перед законом, і ми сказали, що в нас має бути громадянське суспільство, що михочемо, щоб були однакові права і так далі – а тут створюється каста обраних».
Слушна думка з цього приводу єпископа-ординарія Коломийсько-Чернівецької єпархії Павла Василика: «Ми вже маємо у нашій країні скандал з фальшивим «Орденом св. Станіслава». Уявіть, що зараз у світі думають про державу, де практично всі урядовці стали жертвами шахрайської діяльності купки фальсифікаторів. Про який імідж держави можна казати» [15]. Напрошується висновок – Віталій Журавський або ставжертвою шахрайської діяльності купки фальсифікаторів, або членом масонської ложі.

Промисловим і фінансовим колам завжди потрібно легалізувати свої механізми впливу, вонискуповують політичні і громадські організації, очолюють їх, проводять своїхпредставників у парламент, уряд, керівні органи обласних і районнихадміністрацій. Якщо це не вдається зробити  «напряму», то використовуєтьсяодин із традиційних методів політики. Суть цього методу полягає у формуванніокремих «груп захоплення» з відносно незалежних політиків або в середині політичних партії, абовони вводяться до них з вузько прагматичною метою. Ця група формує оточення відвертої чи прихованої підтримки, обіцяючи посади, гроші. І потім іде на розкол або на витіснення «старого» керівництва. Ця група може передати контроль над  партією замовникам операції або слухняно виконувати їх волю. В Україні ці методики випробувані на кількох громадських рухах, політичних партіях (НРУ, УРП, УСДП).Не залишилась і осторонь ХДПУ.

25 грудня 1994 року Віктор Шишкін пише заяву про вступ в ХДПУ, а  17. 04. 1995 р. Володимир Стретович.Згодом 9 червня 1996 р. в ХДПУ відбувається легалізація «групи захоплення» очолюваної Шишкіним та Стретовичем і перебирання на себе керівництво партією.«Особливо відчутного удару по партії завдали колишні її члени, народні депутатиУкраїни Віктор Шишкін, Володимир Стретович, Василь Костицький…Якщо ж Вам Панове, так до вподоби християнський світогляд тахристиянські цінності, то що Вам заважає реалізовувати свої прагнення у лавах уже діючої ХДПУ?...Ми глибоко переконані, якби в нашій державі на передодні виборів популярними були б ідеї іудаїзму чи магометанства, без сумніву, політичні мігранти, які сьогодні так часто говорять про своюлюбов до неньки України і до українців, творили б партію, яка розбудовувалась б на ідейних постулатах вищезгаданих філософських доктрин. Політичні мігранти продовжують забруднювати українське політичне середовище. І закон для них неписаний» [16].

Щодо В.Шишкіна, то він мав неабиякий досвід такої ж партійної діяльності в Комуністичній партії Радянського Союзу, Русі, ПДВУ, «Новій Україні» З умираючої КПРС – розпрощався, в Русі не затримався, ПДВ і «Нова Україна» від його послуг відмовилась. За розвал робити в Генеральній Прокуратурі України звільнили. З ХДПУ за деструктивну роботу – вигнали [17].

Устатті-зверненні депутата Житомирської міської ради народних депутатів Марата Литвиненко до В.Шишкіна  зокрема сказано: «Той факт, що саме ви, п. Шишкін, погодилися стати самозваним виконуючим обов’язки голови ХДПУ, повністю викриває ваше справжнє обличчя і якполітика, і як людини, ваше потаємне бажання захопити лідерство в партії. Ви не мали на це не тільки юридичного, але й  морального права, оскільки в партії без року тиждень. Задля особистих інтересів ви зрадили не лише партію, а й своїх друзів» [18].

 Щодо деструктивних  дій  ВолодимираСтретовича в ХДПУ Марат Литвиненко писав: «Коли мене особисто 9 червня 1996 р.агітував п. Стретович –  підписати ГКЧП в ХДПУ,то твердо запевняв: «Те, що Шишкін росіянин, – мінус. Те, що він не володіє українською мовою, – два мінуси. Християн – демократівмаю очолити я, Володимир Стретович. Головне сьогодні скинути Журавського» [18. С. 7].

Валерій Івасюк (екс заступник міністра охорониздоров'я)  у своєму  інтерв'ю журналістці УНІАН Наталії Максименкощодо дострокових парламентських виборів у 2007 році вбачав, що одним з тих, хто у найвідповідальніший період для Конституційного Суду опинився у лікарні, був Віктор Шишкін. І коли у списках БЮТ появилось прізвище доньки Конституційного суду Віктора  Шишкіна, то він зрозумів, що Віктор Шишкін відбував у Феофаніі недаремно.  Тепер народним депутатом у складі фракції БЮТ у парламенті є його дочка Еліна Шишкіна. Говорити про моральність довкілля, у якому приймалося рішення про дострокові вибори у Верховну Раду годі [19].

16-17листопада 1996 року відбувся ІІІ з’їзд Християнсько-демократичної партії Україниякий підтвердив рішення Головної ради про виключення з партії В. Стретовича, В.Шишкіна. В скорому часі Володимир Стретович утворив партію "Християнсько-народний союз”, установчий з’їзд якої відбувся 8 лютого 1997 року. Згодом Віктор Шишкін покинув свого соратника В. Стретовича і ХНС.

З перших днів діяльності ХНС В. Стретович в активних пошуках фінансування партії і політичного вектора для партійної організації. 3 квітня 1999 р. відбулося спеціальне засідання Головної ради ХНС, присвячене участі партії у президентській кампанії. Так, за словами В.Стретовича: «...найімовірніше, наша партія підтримає кандидатуру Є. Марчука. Ми вбачаємо у ньому людину високого інтелекту, організованості і принциповості. Коли мені роблять закиди щодо кадебістського минулого Євгена Кириловича, я запитую: «Де ви були у ті часи?» [20]. Але  Євген Кирилович не прийняв політичної симпатії В. Стретовича і його ХНС.

У процесі підготовки до парламентських виборів 2002 р.  Християнсько-народний союз увійшов до складу виборчого блоку політичних партій "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна”.Організаційна слабкість, відсутність потужних, яскравих лідерів, ідеологічна близькість з партіями правоцентристського спрямування, які перебували на національно-демократичних засадах – усе це в сукупності зумовилоїї поступове наближення до партій, що створили вищезазначений виборчий блок.

На президентських виборах у 2004 р. В. Стретович і очолюваний ним Християнсько-демократичний союз підтримують Віктора Ющенка.  Згодом, Стретович в одній із телевізійних передач, публічно вибачався перед українським народом в тому, що він причетний до просування  Віктора Ющенка на пост президента. У президентській виборчій кампанії  у 2010 році ХДС активно підтримує Ю.Тимошенко. Програш Тимошенко у виборах спонукає В. Стретовича шукати шляхи допорозуміння з Президентом В. Януковичем. Шлях було знайдено. В Християнсько-демократичний союз вступає Давид Жванія і ХДС спрямовує у фарватер політичного напрямку Президента В. Януковича. Подяка не забарилася. Указом Президента Віктора Януковича від 20 серпня 2010 року народного депутата Стретовича Володимира Миколайовича нагороджено орденом Ярослава Мудрого ІV ступеня.

Певний слід у Християнсько-демократичному русі залишив і Валерій Бабич. В часи радянського союзу В. Бабич, починаючи з 1977року, працював завідуючим сектором райкому ЛКСМУ в м.Києві, заввідділом міському ЛКСМУ. Згодом він працював в центральному комітеті ЛКСМУ. З 1992 р. В. Бабич президентАкціонерної групи «Українська фінансова група». До лав ХДПУ народний депутат України, підприємець Валерій Бабич вступив у 1996 р. Однак на одному із засідань Головної ради ХДПУ постало питання щодо привласнення головою виконкому В. Бабичем  партійнихкоштів в сумі 300 тисяч американських доларів. 27лютого 1998 року проходив V з’їзд Християнсько-демократичної партії України наякому В. Бабича було виключено з партії, а згодом направлено листа в Генеральну прокуратуру України про порушення проти нього кримінальної справу [21]. Виключення В.Бабича із членів Християнсько-демократичної партії України, спонукає його достворення нової партії – "Всеукраїнське об’єднання християн” (20. 04. 1998 р.). Але згодом 4 липня 2003р. Верховний Суд України за поданням Міністерства юстиції прийняв рішення скасувати реєстрацію цієї партії.

Для морально-політичної оцінки В. Журавського, В. Стретовича, В. Шишкіна, В.Бачича, варто навести слова Олени Теліги: «Вони, як соняшники, хилять свої голови, то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягти максимум матеріальної користі для себе…Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившись просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах... партачі життя є завжди  елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів…» [22].

Християнський рух в Україні  не надтосильний, оскільки досі немає людини, яка могла б стати безсумнівним авторитетом у середовищі, близькому до християнсько-демократичних ідеалів. Українським християнським демократам бракує постаті, рівної А. Шептицькому чи І. Огієнкові.

 

Література

1.Три повстання Січків: У2 т. Т.2: Спогади. Інтерв'ю. Листи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядникВ.В.Овсієнко. – Харків. – « Фоліо». –  2004. – 240 с. 2. Петро СічкоВасиль Січко – засновник і перший голова УХДП. –  Газета «Воскресіння». – 2003. –  березень. 3. Три повстання Січків: У2 т. Т. 1: Спогади.Інтерв'ю. Листи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядникВ.В.Овсієнко. – Харків. – «Фоліо». –  2004. –  С.147. 4. Іван Крайній  Життя і загадкова смерть Василя Січка. –  Українамолода. – №87. – 2006. –  17 травня. 5. Три повстання Січків: У2 т. Т. 2:Спогади. Інтерв'ю. Листи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.Овсієнко. – Харків. – « Фоліо». –  2004. –  С. 151. 6. Січко В.Християнська демократія – майбутнє України  // За віру і волю –газетаТернопільської крайової організації УХДП. – 1991. – № 2(3). 7. Поточний архівТКО ХДПУ. Протокол ІІІ звітно-виборчої конференції Львівської обласної організації УХДП.- 1991.-16 листопада. 8.  Кость Бондаренко Праві вУкраїні: запекла боротьба за маргінес / Журнал «Ї». –  №16. –  2000. 9. Іван Крайній  Життя і загадкова смерть Василя Січка. –  Українамолода. – №87. – 2006. –  17 травня. 10.  Поточний архівТернопільської крайової організації ХДПУ. – Лист в міністерство юстиціїУкраїни. – 1992. – 8 квітня. 11. Три повстання Січків: У2 т. Т. 2: Спогади.Інтерв'ю. Листи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядникВ.Овсієнко.; – Харків. – Фоліо. – 2004. –  С. 165. 12. Журавський В.Відсутність конституції стримує реформи // Демократична Україна. – 1995. – 7лютого. 13. Поточний архів ТКО ХДПУ. Прес-бюлетень Християнсько-демократичноїпартії України // Володимир Федько – голова, Павло Донченко, ВолодимирЄременко. – 1992. – №1. –  червень. – С.5-7. 14. Іван Сиволап, МиколаСтоян  Віталій Журавський  -  християнин ? Демократ ? Авантюрист?. – «Україна центр». –  № 27. –  1996. –  5 липня. 15. Інтерв’юз єпископом-ординарієм Коломийсько-Чернівецької єпархії Павлом Василиком. – «Воскресіння». –  2003. – березень. 16. Сергій Лисицин Хто такіполітичні мігранти в українському політичному середовищі. –  «МолодьУкраїни». –  1997. – 17 квітня. 17.  М. Гутор, В. Бедь, Ю. Павленко,І. Тимошенко Політичні самозванці. Замах на християнсько-демократичний рух вУкраїні // К. –  Логос. – 1996. – С.4. 18 Християнсько-демократична партія.Політичні самозванці. Чи не про квартиру мова?. –  К. Логос. – 1996. – С. 7. 19. УНІАН http: // narodna. pravda. com.ua /politiks/ 479089979d3e9/20.  Андрій Попок, Юрій Лагутов Християнсько-народний союз: вчора,сьогодні, завтра. // К. – Альтерпрес – 2000. С. 55. 21.  Поточний архівТКО ХДПУ. Заява про злочин в.о. Генеральному прокурору України Ференцу Б.В. –1998. – 12 червня. 22. Олена Теліга Вибрані твори. Партачі життя (До проблемцивільної відваги) «Смолоскип» К., 2006. –  С. 127-128.

 

 

 


Категорія: Наукові статті | Додав: Admin (2011-03-01)
Переглядів: 1227 | Теги: протиріччя, християнські принципи, християнська демократія | Рейтинг: 5.0/27
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Партнери
Copyright Михайло Гутор © 2018