«Наші блаженної пам’яті мудреці встановили довічне правило: “Не засуджуй ближнього, доки сам не побував у його “становищі” (Авот 2:4). Але навіть ми, хто був у цьому “становищі” коли виникає потреба зрозуміти і винести вирок, починаємо спотикатися. Як могло трапитися, що мільйони людей вмирали, що їх знищували у найнеймовірніший і найжорстокіший спосіб, а світ уперто мовчав?».

Давид Кахане

Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв та циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів, заручників, «саботажників», порушників комендантської години, пацієнтів психіатричної лікарні та інших.

За Бабин Яр прийшла година суду!
За нашу кров, за тьми свавільний гніт,
Це зла потвор, і безуму, і бруду
Рука відплати витягла на світ.
Судіть же їх, судіть в ім’я народу…

Володимир Сосюра

Повернення радянської влади для частини киян поставило питання про еміграцію й змусило їх евакуюватися разом з німцями. Не завжди ці люди були співучасниками злочинів нацистів, для когось це був шанс виїхати з СРСР (наприклад, родина Емми Андієвської, Докії Гуменної чи Василя Кричевського). Для інших жителів міста прихід Червоної армії означав порятунок від нацистського терору, але одночасно поставив перед ними питання відповідальності за життя поза контролем більшовиків.

Сюди водили їх і ставили підряд,
і чужоземна гавкала команда…
Розстрілювали їх «во славу фатерлянда»,
і падали вони, сестра і друг, і брат,
і падали вони: коханий і дружина,
і мати, й дитинча, бабуся й дід сумний,
без крику, мовчки всі… Свята їх смерть невинна,
як пам’ятник в віках, безсмертний, краю мій!
Їх тисячі лягло у Бабин Яр глибокий…

Володимир Сосюра

Осмислення трагедії Бабиного Яру, документування та висловлювання її мистецькими засобами почалося ще під час війни і особливо у перші повоєнні роки. Авторами цих творів були не лише євреї, а й російські та українські митці. Характерно, що у віршах, ескізах, малюнках, музичних творах – Бабин Яр асоціювався виключно як трагедія євреїв.

У середині 1970-х років влада в Україні мусила повернутися до питання про спорудження монумента в Бабиному Яру. У листі в ЦК КПУ 18 вересня 1974 року перший секретар Київського міського комітету партії Олександр Ботвін пояснював актуалізацію цього питання так: «У зв’язку з тим, що зараз особи єврейської національності, так звані відказники, виношують ідею створити громадський комітет зі збору коштів на спорудження пам’ятника в Бабиному Яру, в газеті «Вечірній Київ» напередодні 29 вересня буде опубліковано матеріал про проект пам’ятника та його будівництво».

«Боже ж ти мій, скільки разів мені згадували цей Бабин Яр! І у незліченних партслідчих, з якими звела мене доля, і на бюро райкомів, міськкомів, обкомів. “Розкажіть, що там у вас відбулось у Бабиному яру?!” – А нічого не відбулось. Просто я зробив те, що повинні були зробити ви – райкоми та міськкоми, ЦК у день 25-ліття загибелі ста тисяч, як ви тепер говорите, “радянських громадян”, прийти і сказати те, що замість вас сказав я – буде тут пам‘ятник!»

Віктор Некрасов

Упродовж двох поколінь – з початку 40-х років–  родина Січків вела цілеспрямовану героїчнуборотьбу за незалежність України та за права людини. Петро Січко (1926-2010) та Стефанія Петраш (дружина Петра Січка)  (1925-1996) брали участь унаціонально-визвольних змаганнях Організації Українських Націоналістів, за що по 10 років каралися на Колимі. У 70-х роках уже разом з синами Василем та Володимиром вони повстали ще раз, прилучившись до Української Гельсінкської групи, за що родина зазнала жорстоких репресій. Укінці 80-х – 90-х рр. Січки знову були в перших лавах боротьби за незалежність[1].

До червня 1996 року Християнсько-демократична партія України справедливо вважалась однією із найстабільніших в Україні партій, яка не потерпала від внутрішніх чвар. Попри всі зовнішні впливи, вона чітко окреслила своє політичне обличчя, цілеспрямовано, крок за кроком завойовувала повагу суспільства.
16-17 листопада 1996 року відбувся ІІІ з’їзд Християнсько-демократичної партії України – майже після піврічного протистояння між внутрішньою опозицією в ХДПУ, до якої входили В.Стретович, В.Шишкін, В.Костицький, та головою ХДПУ В.Журавським. З’їзд підтвердив рішення Головної ради про виключення з партії В. Стретовича, В. Шишкіна і В. Костицького. Згодом Володимир Стретович утворив партію "Християнсько-народний союз”, установчий з’їзд якої відбувся 8 лютого 1997 року.