У 1937 року у восьми кілометрів від міста Веймара – культурного та духовної центру Німеччини, з яким пов'язані імена Гете, Шиллера, Баха, Ліста – нацисти побудували концтабір Бухенвальд. Першими жертвами цієї "фабрики смерті" стали німецькі комуністи і соціал-демократи. Загалом у концтаборі містилися представники 32 національностей з 18 країн. З літа 1940 року тут запрацював крематорій. У таборі було 52 основних бараки. Кількість охоронців досягала 6000 осіб. У вересні 1941 року неподалік табору були розстріляні перші радянські військовополонені.
Щодня тут гинули тисячі людей: їх вбивали камінням, різками, топили в гною, кастрували, нівечили, морили голодом. Згідно з оцінками, близько 50 000 людей загинули в Бухенвальді – переважно євреї та політичні в’язні, але також радянські (українські включно) військовополонені, цигани.
У 1933 році до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, який затвердив у країні націонал-соціалістичний режим. Цей режим ґрунтувався на нацистській расовій доктрині, згідно з якою німці – "арійці" належать до вищої раси, а євреї вважалися Untermenschen – недолюдьми. У виявлених після закінчення війни документах зазначено, що остаточною метою Гітлера було повне знищення всіх євреїв у всьому світі. Для виконання цього плану євреї були зігнані в гетто, були організовані трудові, концентраційні табори і табори знищення, в які доставлялися євреї; нездатних трудитися вбивали відразу, решта була приречена на смерть від голоду і хвороб.
За роки Другої світової війни нацисти знищили близько 6 мільйонів євреїв, з них півтора мільйона дітей, що становило приблизно третину загальної чисельності євреїв в усьому світі в той час. Планомірне знищення євреїв не можна назвати просто актом геноциду, настільки безпрецедентним воно було за масштабами, опрацьованості і реалізації. Це була спроба знищити цілий народ, де б не перебували його представники. Саме тому геноцид єврейського народу в роки війни отримав назву – Голокост (англ. Holocaust – «всеспалення»). В історії Голокосту увиразнюють 4 основні етапи:
1933-1938 – початок відкритої державної антисемітської пропаганди в Німеччині, т. з. «Нюрнберзькі закони», згідно з якими євреї не вважалися громадянами Третього рейху, послідовна та поступова дискримінація євреїв Німеччини в усіх сферах соціального життя. Від 1938 антисемітська політика поширювалася на єврейські громади Австрії та Чехословаччини. Завершальна подія цього етапу – загальнонімецький єврейський погром («кришталева ніч»);
1939-1941 – фізичне переслідування єврейських громад Європи, переміщення євреїв у міські концтабори. Заохочення вбивств євреїв у Польщі, Німеччині, Австрії, Франції, Нідерландах та інших країнах;
1941-1943 рр. – реалізація гітлерівського плану суцільного знищення єврейського народу під евфемізмом «остаточне розв’язання єврейського питання» у формі масових розстрілів у спеціально відведених місцях, у гетто, розстрілів та отруєння газом у таборах смерті Аушвіц, Треблінка, Белжець, Собібор, Майданек, Хелмно;
1943-1945 – продовження знищення євреїв у таборах смерті. Ліквідація гетто. Приховування нацистами наслідків Голокосту.
У 1933 році до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, який затвердив у країні націонал-соціалістичний режим. Цей режим ґрунтувався на нацистській расовій доктрині, згідно з якою німці – "арійці" належать до вищої раси, а євреї вважалися Untermenschen – недолюдьми. У виявлених після закінчення війни документах зазначено, що остаточною метою Гітлера було повне знищення всіх євреїв у всьому світі. Для виконання цього плану євреї були зігнані в гетто, були організовані трудові, концентраційні табори і табори знищення, в які доставлялися євреї; нездатних трудитися вбивали відразу, решта була приречена на смерть від голоду і хвороб.
За роки війни нацисти знищили близько 6 мільйонів євреїв, з них півтора мільйона дітей, що становило приблизно третину загальної чисельності євреїв в усьому світі в той час. Планомірне знищення євреїв не можна назвати просто актом геноциду, настільки безпрецедентним воно було за масштабами, опрацьованості і реалізації. Це була спроба знищити цілий народ, де б не перебували його представники. Саме тому геноцид єврейського народу в роки війни отримав назву – Голокост (англ. Holocaust – «всеспалення»).
У 1933 році до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, який затвердив у країні націонал-соціалістичний режим. Цей режим ґрунтувався на нацистській расовій доктрині, згідно з якою німці – "арійці" належать до вищої раси, а євреї вважалися Untermenschen – недолюдьми. У виявлених після закінчення війни документах зазначено, що остаточною метою Гітлера було повне знищення всіх євреїв у всьому світі. Для виконання цього плану євреї були зігнані в гетто, були організовані трудові, концентраційні табори і табори знищення, в які доставлялися євреї; нездатних трудитися вбивали відразу, решта була приречена на смерть від голоду і хвороб.
За роки війни нацисти знищили близько 6 мільйонів євреїв, з них півтора мільйона дітей, що становило приблизно третину загальної чисельності євреїв в усьому світі в той час. Планомірне знищення євреїв не можна назвати просто актом геноциду, настільки безпрецедентним воно було за масштабами, опрацьованості і реалізації. Це була спроба знищити цілий народ, де б не перебували його представники. Саме тому геноцид єврейського народу в роки війни отримав назву – Голокост (англ. Holocaust – «всеспалення»).
Голокост ... Що це? Апокаліпсис? Чума ненависті до цілої нації? Що це за ідеологія, що вражає ретельною продуманістю і докладною розробленістю заходів, спрямованих в першу чергу на повне знищення цілого народу?
Єврейський Голокост був описаний в книгах Елі Візеля, єврейського письменника, що пройшов крізь пекло Аушвіца і Бухенвальда. Після його першої книги "І світ мовчав", що вийшла в 1956 році, слово "голокост" стали писати з великої літери.
З початку дії режиму нацистів були засновані концентраційні табори, куди відправлялися євреї, цигани та інші жертви расової та етнічної ненависті. Для контролю над ситуацією створювалися табори примусової праці, гетто для єврейського населення. Для подальшої депортації людей діяли пересильні табори. Величезна їх кількість функціонувала по всій Німеччині та на окупованих територіях.
Єврейські громади в історії Белза, Бібрки, Бродів, Буська: КРАХ громад
Перша згадка про Белза знаходиться в «Повісті минулих літ».2 1030 р. київський князь Ярослав Мудрий відвоював місто у поляків. Белз незабаром став центром удільного князівства. У XI-XVII століттях Белз був одним із найбільших міст Галицької Русі та столицею удільного Белзького князівства в 1170-1462 рр. Для його оборони було створено укріплені городища Угнів (на заході) та Варяж (на півночі). 1462 року поляками було ліквідовано Белзьке князівство і місто стало центром Белзького воєводства. У 1499 та 1502 роках його спалювали татарсько-турецькі війська.
Через конкуренцію з боку міст, заснованих поляками (Рава-Руська, Жовква, Кристинополь) у XVIII столітті місто поступово втрачало політикоадміністративні функції та перетворювалося на містечко. З 2001 р. Белз та його околиці за рішенням уряду України стали Державним історико-культурним заповідником «Княжий Белз». Сьогодні це одне із найменших міст в Україні (на 2011 р. населення 2359 осіб)
Дрогобич 1 – місто в Дрогобицькому районі Львівської області Адміністративний центр Дрогобицького району і Дрогобицької міської громади. У 1939-1941 і 1944-1959 роках – центр Дрогобицької області. Місто засноване наприкінці XI століття. Було центром староства Перемишльської землі. З XV століття місто розвивалося, як, передовсім, ярмарковий і солеварний центр. Після Першого поділу Польщі Дрогобич відійшов до Імперії Габсбургів. У середині ХІХ століття перетворився на найбільший у Європі нафтовий центр, що сприяло швидкому розвитку міста. З початку листопада 1918 – повітовий центр у складі ЗУНР, після Акту Злуки 22 січня 1919 – у складі ЗОУНР. Після анексії Польшею – центр повіту Львівського воєводства у міжвоєнній Польщі. 2 За Пактом Молотова-Ріббентропа 1939 року анексований Радянським Союзом.
Євреї відомі у Львові з 1352 року, коли вони оселилися біля підніжжя гори Високий Замок і утворили передмістя (що в майбутньому розрослося і отримало назву Краківського передмістя). У другій половині XIV століття окрема громада утворилася в самому місті, всередині міських стін. Перша згадка про львівську міську громаду належить до 1387 році.
Міські євреї мали право жити лише в межах свого кварталу. Гетто мало дві основні вулиці: частина сучасних вулиць Івана Федорова і Староєврейської. Зі східного боку його кордоном була стіна міського арсеналу, з південної – міська стіна. Західний кордон утворювався стіною, що захищала квартал від вулиці Шкоцької (нині Сербська). З півночі єврейські будинки прилягали до задніх частин будинків на вулиці Руській. На ніч Єврейська брама закривалася з боку міста і зсередини.
В 1550 році в єврейському кварталі проживало 352 людини, в ній були окрема синагога, інші релігійні і громадські установи. Загальним у міській та передмістній громаді був цвинтар.
Перші відомості про євреїв на теренах сучасної України містяться в джерелах, в яких ідеться про античні держави Північного Причорномор’я часів понтійського царя Мітрідата VI Євпатора (109–63 рр. до н.е.). Різні джерела повідомляють також про існування іудейських громад у Пантікапеї та інших містах Боспору Кіммерійського з I по VIII ст., у Феодосії – у IV ст., у Херсонесі Таврійському – з II по VIIIст. Серед виявлених написів на мармурових плитах є повідомлення про єврейські молитовні доми (синагоги; рештки однієї з них розкопано в Херсонесі).1
Питання про час появи євреїв у передгір'ях Криму дебатується вченими з середини 19 ст. На думку А. Фірковича, вони оселилися тут ще за часів Ахеменідів (6–4 ст. до н.е.), пізніше відбулася їх поступова асиміляція – спочатку з таврами та скіфами, а в ранньому середньовіччі – з тюркомовними етносами, особливо з хозарами, в ході якої вони зберігали свою доталмудичну давньобіблійну віру й, водночас, перейняли господарські та побутові навички та тюркську мову місцевого населення. Внаслідок цього сформувалася етноконфесійна група кримських караїмів. Серед надгробків величезного караїмського некрополя під Чуфут-Кале в т. зв. Йосафатовій долині є надгробок, що його А. Фіркович датував першими століттями нашої ери. З кін. 11 ст. на тер. Київської Русі почали переселятися євреї із Західної Європи, які тікали від переслідувань хрестоносців. Зростанню їхньої чисельності у великих містах сприяло також те, що великі князі київські Ізяслав Ярославич
Бабин яр – урочище, історична місцевість у Шевченківському районі м. Київ. Простягається між вулицями Кирилівською і Дорогожицькою вздовж вул. О. Теліги. Прилягає до місцевостей Куренівка1 , Реп’яхів яр, від якого Бабин яр відокремлений пагорбом, і Сирець2 . Довжина – бл. 2,5 км, глибина – понад 50 м. Перша згадка – у 1401 р., коли водарка цієї землі жінка-шинкарка («баба») заповідала її Домініканському монастирю. У XV–XVII ст. згадується як урочище Бісова баба, Шалена баба. У 1933 р. став місцем масового поховання селян, загиблих під час голодомору, а в 1941–1943 рр. – місцем масових розстрілів окупантами мирного (передовсім єврейського) населення і військовополонених. У 1960-х рр. на цьому місці було облаштовано парк, по центру ж Бабиного яру у 1961 р. прокладено нову ділянку вулиці Мельникова (між вулицями Оранжерейною і О. Теліги). Назву «Бабин яр» до 1952 р. мала сусідня вул. Ольжича, що дало окремим історикам підставу для помилкових тверджень про існування історичного Бабиного яру саме по її трасі (адже кінцева частина цієї вулиці також проходить через яр).